Дворазовий чемпіон світу живе в Білогородці на Київщині. Матеріал присвячений виступу збірної команди України серед медиків на чемпіонаті світу в Празі (Чехія).

Постать Ігоря Боровика – одного з стовпів півзахисту легендарного «Білгороду», який був законодавцем футбольних мод в нашому районі на початку 2000-х років, дитячого хірурга, осяяного милістю Божою, а нині ще й футбольного функціонера (члена виконавчого комітету ГО «КСРФФ») – вже багато років асоціюється з футбольною командою «УФАМ», без якої вже важко уявити нашу Києво-Святошинську лігу. Абревіатура розшифровується просто – «Українська футбольна асоціація медиків». Саме ця вивіска об’єднала ескулапів зі всієї країни, які у вільний від основної роботи час мають однакове захоплення – його величність футбол. Наш земляк був і є одним з тих, хто стояв біля витоків цього популярного руху, футбольним авторитетом серед молодших колег, тож звістка про те, що українські медики – ветерани на останньому світовому «мундіалі» серед лікарів у Празі здобули чемпіонське звання (вже вдруге в своїй історії) змусила нас невідкладно набрати номер Ігоря Миколайовича, щоб з перших вуст дізнатися подробиці тріумфу:

borovukmatchslitvoy-435x288

- Друже Ігоре, поздоровляємо тебе з другим титулом чемпіона світу серед лікарів! Приємно, що наш район може похвалитися такими непересічними досягненнями своїх земляків, адже стати найкращим у світі в такому популярному виді спорту, як футбол, бодай і серед медиків, дорогого коштує! Коротенько нагадай про історію участі «УФАМ» в цих престижних змаганнях…

- Для української команди лікарів це вже був шостий за ліком турнір, який, нагадаю, проводиться щорічно. Це для основної команди, а для команди ветеранів (так званих «Мастерс») це був четвертий чемпіонат. Я маю відношення до обох команд, і наразі є головним тренером основної команди та капітаном команди ветеранів (+45). Наша збірна по праву вважається однією з найстабільніших та найсильніших команд, про що свідчать результати. Основна команда завжди виходила з групового турніру в наступний раунд змагань, двічі грала в півфіналі (на ЧС – 2015 року програли на цій стадії угорцям 0:1, а в минулому 2017 році в австрійському Леогангу дійшли до фіналу, де поступилися чехам 0:3, тобто найкраще досягнення – віце-чемпіони світу). А от в турнірі «Мастерс» наша збірна на всіх чемпіонатах була на п’єдесталі пошани – два «золота» (2015, 2018), одне «срібло», одна «бронза». Особисто я брав участь в усіх шести останніх чемпіонатах світу серед медиків, тобто з моменту дебюту українців на цих змаганнях. Давайте згадаємо: угорський Будапешт (2013), бразильський Натал (2014), американський Лос-Анжелес (2015), каталонська Барселона (2016), австрійський Леоганг (2017) та чеська Прага (2018).

- Які залишились враження від організації змагань? Найяскравіші спогади?

- Всі шість чемпіонатів мали свої особливі емоції, залишили по собі яскраві спогади. Можливо, найбільше запам’ятався перший, в Будапешті, саме тому, що тоді для нас все було в новинку, дебют є дебют. Опинитися у вирі зустрічей з колегами, які приїхали з різних куточків світу, та ще й мірятися з ними силами на футбольному полі – це було вперше і незабутньо! З точки зору екзотики найбільше вразило бразильське місто Натал, яке знаходилося на мальовничому узбережжі Атлантичного океану. Звісно, побувати в Бразилії – країні, де «гра мільйонів» ледь не релігія, та ще й зіграти там у футбол – це фантастика! З точки зору комфорту та організації найкращі враження залишилися від Каліфорнії та Каталонії. Я вже не кажу про те, скільки там було цікавого для нас, як для пересічних туристів! Австрійський чемпіонат проходив у живописних Альпах, які вразили казковими краєвидами, але трохи зіпсувала загальну картинку погана погода протягом турніру. Ну і красуня Прага не розчарувала, однак щодо власне організації турніру питання залишились: тут і нестиковки календаря, часті порушення регламенту і, прямо скажемо, скромні нагороди переможцям. Одним словом, чекали більшого. До речі, хочу провести паралелі з нашою Києво-Святошинською лігою – чим імпонує наша федерація, тим що вона ніколи не економить на медалях і нагородах, адже для спортсменів важливо, щоб на згадку про перемогу у них залишився достойний трофей. А ми в Празі отримали такий кубок, що й друзям соромно показати. Від такого підходу рівень турніру нівелюється. Але на кожному чемпіонаті найважливішими були і залишаються власне спортивна складова та непересічне, живе спілкування з колегами з різних куточків земної кулі!

- Чи не задумувались ви над тим, щоб організувати такий турнір в Україні?

- Такі думки виникають, і останнім часом вони набувають все конкретніших обрисів. Ми розуміємо, як важливо достойно презентувати свою країну, адже до нас приїдуть сотні колег з інших країн, які потім розкажуть вдома про Україну. Вважаю, що у нас є всі шанси та можливості підняти рівень проведення такого чемпіонату на вищу сходинку, показати новий еталон, бо останнім часом турнір набуває зайвого комерційного ухилу. Наступні два чемпіонати будуть проводитися в Мексиці (курортне містечко Канкун) та, напевно, в Колумбії. Це два дуже далеких виїзди, які потребуватимуть багато фінансових затрат, тож будемо трохи економити. Дуже сподіваємося на нашого генерального спонсора – відому фармацевтичну компанію «Фармак», яка надзвичайно допомагає нам гідно представити нашу країну на всесвітніх медичних спортивних форумах. А от після латиноамериканських «гастролей» подумаємо про чемпіонат такого рівня в Україні.

- У тебе вже два світових титули серед ветеранів «Мастерс». Який з них було завоювати важче: В США (2015) чи в Чехії (2018)?

- В Чехії! Поясню чому. В Лос-Анжелесі нас ще не сприймали всерйоз, бо ми були дебютантами в категорії «Мастерс» (+45). У нас були серйозні проблеми зі складом, бо не всі змогли дозволити собі виїхати в таку далеку подорож, частина наших гравців не отримала американські візи. Пам’ятаю, що нас було лише восьмеро в змаганнях серед ветеранів та чотирнадцять гравців в обоймі основної команди. Вже хотіли відмовлятись від участі в турнірі «Мастерс», але організатори вмовили нас цього не робити. Тож ми вже на місті знайшли одного українського лікаря в Лос Анжелесі, який здорово нам допоміг, та долучили до команди нашого земляка Юрія Карповича з команди Литви, якого по праву можна вважати батьком-засновником українського руху «УФАМ». Недарма кажуть, що новачкам щастить, бо протягом всього турніру (а нашими суперниками було вісім команд) ми виступили на одному диханні, витягли турнір мінімальним складом, що називається «на жилах», але все ж за допомогою певного фарту. А в цьому році рівень турніру був значно вищий, нашими суперниками були 13 гарних команд, які вже належними чином налаштовувалися на нас, як на фаворитів. Перед цим, на попередніх чемпіонатах, двічі поспіль нас зупиняли росіяни. Це була якась карма. І коли ми в фіналі по ходу матчу поступалися їм 0:2, володіючи при цьому ігровою перевагою, та й просто граючи краще за них, я вже збирався зав’язувати з футболом. Але ми знайшли в собі сили переломити несприятливий хід подій, та врешті перемогти в серії пенальті. Ця перемога була надзвичайно складна. Але, на мою думку, найважчими суперниками були колумбійці, яких ми обіграли в півфіналі (3:2). З кожним роком грати стає все важче, бо основний, беззмінний кістяк нашої команди не молодіє, тож варто найближчим часом робити своєрідну зміну поколінь, якщо так можна говорити про 45-річних і вище футболістів.

- Як тобі вдавалося поєднувати на швидкоплинному турнірі обов’язки головного тренера основної команди і стрижневого гравця збірної «Мастерс»?

- Зараз це стало робити дуже важко. Раніше матчі наших команд розводили по часу, а тепер часто виникало незрозуміле співпадіння, коли обидві команди проводили свої матчі паралельно, хоча перед турніром організатори обіцяли нам протилежне. Особисто в мене виникло таке враження, що це робилося спеціально. Одна справа, коли тренер знаходиться на керівному містку і особисто керую грою команди, і зовсім інша – коли тренер відсутній. На жаль, така ситуація виникала занадто часто. Окрема подяка моїм асистентам Денису Бачинському та вишнівчанину Андрію Степурі. Я робив установку перед матчем, визначав склад, а вони за моєї відсутності здійснювали оперативне керівництво командними діями, проводили заміни. Звичайно, не зовсім вдалий результат основної команди нас трохи розчарував, можливо, тут є і частина моєї вини, але дуже хочеться ще пограти і отримувати задоволення від гри! Розумію, що моя присутність була необхідна хлопцям, адже з Великобританією без мене програвали 0:2, я приїхав – рахунок зрівняли, могли дотиснути, але по пенальті поступилися. З Угорщиною першу половину матчу провалили 1:5, потім за моєї присутності майже дістали їх, але не вистачило часу (4:6). У нас в команді дуже важливе взаємне спілкування і комунікація з тренером. Хлопці розуміють мою концепцію гри, моє бачення сучасного футболу. Але розумію, що нині команда повинна виходити на вищий рівень, тож ми в пошуках професійного тренера, але такого, який би погодився нам допомагати на дружніх засадах. Один час з нами працював Іван Яремчук, але щось не склалося. Шукаємо…

- Ти говорив про свою тренерську концепцію. В чому вона виражається?

- Моє основне тренерське кредо – досконало вивчити суперника, його слабкі і сильні сторони. Наприклад, латиноамериканці грають в дрібний пас, вони мають схильність до симуляцій, ігрового нахабства, дуже технічні. Чехи, навпаки, фізично потужні, грають в силовий футбол. В залежності від суперника виставляємо свій склад. Раніше намагалися більше грати другим номером, на контратаках, з одним швидким форвардом, коли у нас в обоймі був відомий український гравець (нині – професіонал) Василь Коропецький. Зараз все змінилося, в нашому складі багато молодої, технічної молоді, тому намагаємося грати в атакувальний футбол. За регламентом у складі обов’язково повинно бути два гравці віком понад 35 років і два гравці – понад 40 років. Ми їх ставимо в захист, вони потужні та кремезні. А атака у нас суто молодіжна, тож частенько граємо в гостроатакуючій системі 3-4-3. І в нас це добре виходить!

- Який суперник по ходу турніру був найважчий, на твою думку?

- В основному турнірі по кондиціям, однозначно, Великобританія, в складі якої грали за нашими даними навіть троє колишніх «профі» з «чемпіоншипа», себто їх першої ліги. Непогане враження залишили шведи, в складі яких виділявся навіть один колишній збірник національної команди, на рахунку якого матчі в одному складі з Ібрагімовичем. Але найважча гра була з угорцями, яку ми провалили на фоні моральної та фізичної втоми після прикрого фіаско по пенальті з «родоначальниками футболу». До цього додалися суттєві втрати (чотири основних виконавці) через травми. Угорці показали себе фізично сильною командою, і нас елементарно зламали. Серед турніру «Мастерс», звичайно, Росія, з якою у нас були непрості взаємини. Тим більше, статус матчу (фінал) та несприятливий хід подій (поступалися 0:2). Пропустили два нелогічні голи через власні помилки, але знайшли в собі сили повернутися в гру. І дуже непростою була гра з колумбійцями, які запам’яталися постійними провокаціями та брудними прийомами. А от суддівство матчів чемпіонату було нормальним, причому нас обслуговували арбітри, які судять матчі чеських професійних команд. Я завжди говорю, що треба грати в футбол, а не шукати виправдання своїх помилок на стороні. Особливих казусів в матчах наших команд не було.

borovikgermania-436x433

- Повертаючись до фінального матчу турніру «Мастерс», як вам вдалося переломити хід гри у фіналі?

- Наші суперники, перемагаючи 2:0, кинули грати в свій футбол, почали тягнути час, проявляти самовпевненість. Ми вловили цей натрій росіян, змінили схему гри. До цього ми наситили центр, і нашу атаку просто в’язали. Пізніше ми акцентували нашу гру на обох краях, і відразу в атаці почали з’являтися моменти. Могли виграти і в основний час, але давила велика відповідальність, не було розкутості, всі грали максимально обережно. Ми взагалі на турнірі дуже мало пропускали, але й забивали небагато. Героєм фіналу став захисник Микола Комнацький із Львівської області, який забив два голи і моментально став героєм на малій батьківщині за перемогу над росіянами. А в серії пенальті психологічна перевага вже була на нашому боці, та й наш голкіпер Ковальчук творив дива, витягнувши три удари суперників.

- Кого б ти відмітив серед своїх підопічних та партнерів в обох збірних?

- Основна команда, попри не досить вдалий в порівнянні з минулим роком виступ, на мою думку, має гарні перспективи. В Чехії дійсно грала КОМАНДА, як одне ціле, пронизана спільною метою та міцними дружніми зв’язками. Мене порадувала молодь (а в нас було багато дебютантів, за регламентом на чемпіонаті можна грати з 25 років). Традиційно сильною ланкою були наші «ветерани» захисту (35- та 40-річні гравці). Дійсно підсилив наш півзахист центральний хавбек Дмитро Туканов з Дніпра, якого ми підключили до збірної в останній момент. І звичайно, не можна не відмітити нашого основного голкіпера Віталія Постранського (колишнього «профі» львівських «Карпат» та ще низки українських команд), від якого просто віяло надійністю. А серед моїх партнерів по чемпіонській команді «Мастерс» варто виокремити нашого граючого тренера Віктора Черненка, який привніс багато нових ідей в гру команди. У нас, як я вже казав йде зміна поколінь, з’являються нові гравці. Тепер ми граємо по аналогії з футзалом двома шістками (нагадаю, в турнірі «Мастерс» система 7 на 7). Кращим гравцем всього чемпіонату визнано нашого Олега Голобуцького. Великий внесок в перемогу на рахунку Шамраєва, Дяка, Ковальчука.

- Чи багато ви стикаєтесь на таких змаганнях з «підставами» в складі суперників, різними хитрощами, нечесною грою?

- В деяких випадках навіть знаємо про такі факти в командах суперників, але ніколи не подаємо протести. Ми хочемо грати в футбол, а не судитися. Згідно з регламентом кожна команда має право перевірити будь-яких двох гравців суперників на предмет відповідності їх статусу, адже в чемпіонаті мають право грати лише лікарі – практики. Організатори турніру теж час від часу влаштовують перевірки, для цього з кожної команди відбираються 2-3 людини для здачі екзамену щодо знань медицини. Наші гравці на цьому чемпіонаті чудово справились із завданням. На таких світових форумах ми хочемо показати толерантність України, нашу доброзичливість, як національну чесноту українців. Після програного матчу з британцями хотіли перевірити кількох гравців суперника, але врешті відмовилися від такої ідеї, бо для нас найголовніше – хороші відносини з колегами з інших країн. А взагалі багато команд, на мою думку, грішать такими речами, як «підстави», зокрема, країни колишнього СНД треба перевіряти особливо ретельно. У росіян на цьому чемпіонаті знайшли кілька «самозванців» у складі.

- Чи розповідаєте ви своїм колегам про сучасний стан речей в Україні, яка переживає нелегкі часи війни на сході?

- Як я вже казав, ми намагаємося підтримувати гарні відносини з колегами з усіх країн, і звичайно, в дружніх бесідах обов’язково презентуємо свою країну, розповідаємо правду про війну на сході та агресію Росії. В 2015 році, коли в Україні були великі втрати серед воїнів на фронті, на турнірі в США ми одягнули чорні траурні пов’язки та влаштували хвилину мовчання, хоча організатори були від цього не в захваті. Але ми домовлялися з суперниками, наприклад, з тими ж таки британцями, і робили це. Багато хто з колег обізнані з ситуацією і знають правду. Спілкувалися з цього приводу і з білорусами, і з росіянами, але з останніми – лише поодинці, бо вони дуже бояться розголосу. Намагаємося говорити в повний голос і доносити правду про ситуацію в нашій країні. У нас склалися по справжньому дружні відносини з багатьма командами, зокрема з бразильцями, адже у нас з ними одні кольори. Обмінюємося з ними спиртними напоями: ми їм нашу горілку, а вони нам свою «Кашіас». Дружні відносини з американцями, особливо з їх капітаном, який родом з Тринідаду і Тобаго. Товаришуємо з британцями, шведами. На заключній вечірці, на якій традиційно підбивають підсумки турніру та вручають нагороди, кожен з суперників – колег хоче отримати на сувенір футболку нашої збірної, бо Україну вони вважають сильною країною.

- Які подальші спортивні плани твоєї команди «УФАМ» (Білогородка)?

- У вівторок у нас вже відбулося перше тренування у Вишневому на місцевому центральному стадіоні після повернення з чемпіонату. В складі обох збірних виступало багато представників нашої команди з Києва та Київської області. До речі, принагідно хочу сказати слова подяки керівникам арени у місті Вишневому за розуміння та надану можливість тренуватися на їх прекрасному штучному килимі. Зараз ми беремо участь в чемпіонаті Києво-Святошинського району з пляжного футболу і хочемо там бути не просто статистами, а дати бій всім суперникам. Адже цей турнір – важливий елемент підготовки до кубка «УФАМ» серед медиків з пляжного футболу, який відбудеться з 24 по 26 серпня в Одесі. Беремо участь і в турнірі серед ветеранів з міні-футболу в Києво-Святошинському районі, і теж з метою підготовки до аналогічного турніру «Мастерс» (+50) у Вільнюсі (Литва), який відбудеться 15-16 вересня. Після літньої паузи продовжимо виступи в чемпіонаті Києво-Святошинського району з футболу, де нам треба буде в другому колі суттєво поправити своє турнірне становище. Також будемо готуватися до чемпіонату України серед медиків з міні-футболу (+45) в Запоріжжі та футзалу (орієнтовно в жовтні в Рівненській області). Найближчим часом очікуємо на відкриття ще двох осередків «УФАМ» в областях України, зокрема зовсім скоро це відбудеться в Полтаві.

- І насамкінець, особисте питання. Ігоре, чи немає в тебе перенасичення від досягнутого в футболі, чи не надокучила тобі ця гра, де знаходиш мотивацію для нових перемог на зеленому полі?

- Колись у Білогородці я займався футбольною підготовкою дітлахів, закладав їм фундамент спортивного світогляду та футбольних знань. У мене вони два роки не грали в футбол, а займалися самопідготовкою, фізичними та технічними тренуваннями, психологією переможців, допоки я не відчув, що вони можуть перемагати на футбольному полі. Я впевнений, що гравець не має права виходити на матч, якщо він не мріє про перемогу. Мене мої наставники навчили цьому ще в ДЮСШ міста Овруча в Житомирській області, і ми з друзями по тій команді виграли турнір на призи «Шкіряного м’яча» в Тернополі. Потім, коли я навчався у Вінницькому медичному університеті, наша студентська команда здобула багато перемог на змаганнях серед ВУЗів України, а наші гравці були нарозхват серед команд, які виступали на першість Вінницької області. А коли я потрапив у Білогородку, там була прекрасна команда – самобутня, цікава, яка грала в самовідданий, технічний, агресивний футбол. У мене були такі партнери по команді (Петровський, Мнишенко, Пуздрановський, Плішко), які б горло перегризли будь-кому, якщо бачили що він не віддає всі сили на вівтар перемоги своєї команди, прибирає ноги чи не стелеться в підкатах! Хочу привити оцю жилку переможців своїм нинішнім підопічним – УФАМівцям. Я не перебільшую своїх футбольних досягнень, своїх тренерських знань, але все рівно це приємно – бути двічі чемпіоном світу серед колег по професії. Це велика честь! І я хочу сказати, що ми кращі в світі серед лікарів не тільки на футбольному полі, а й у своїх професійних якостях. Наші медики найкращі! Відкрию маленьку таємницю – я ще не награвся. Не збираюся вішати бутси на цвях, бо залишилася ще жага до перемог. І мене в цьому підтримують рідні та близькі, друзі по команді, тож аби Бог дав здоров’я, то ще пограємо…

По матеріалам http://ksrff.com.ua

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Оставить комментарий


Thanx: My-fair-lady